Робітничі гуртожитки [workers' hostels] – тимчасові колективні житлові приміщення влаштовані головно для іноземних робітників, які прибули до Сполученого Королівства в перших роках після Другої світової війни.

Існували три головні типи гуртожитків: військові табори, які поступово переходили під цивільне управління й у зв’язку з цим отримували статус робітничих гуртожитків; будинки в промислових містах перетворені на гуртожитки для робітників заводів тощо; та спеціально споруджені приміщення, наприклад поблизу вугільних шахт. Більшість гуртожитків адмініструвала Державна корпорація з робітничих гуртожитків. Інші були в підпорядкуванні головно Міністерства сільського господарства, Міністерства військових справ або приватних промислових фірм.

Гуртожитки були призначені головно для поселення Європейських добровільних робітників, яких британський уряд спроваджував з європейського континенту, і значну частину яких складали українці. Жінок і чоловіків на початку приміщували в окремих гуртожитках, однак згодом дозволялося подружжям жити разом. Особи, які вже працювали, були зобов’язані оплачувати харчування і нічліг у гуртожитках за себе і за утриманців.

Серед військових таборів, які отримали статус робітничих гуртожитків, були такі, де перебували українці з польських збройних сил, а також табори військовополонених, де перебували колишні вояки Дивізії «Галичина». У гуртожитках, де проживала значна кількість українців, організувалися ранні клітини Союзу Українців у Великій Британії, яких при кінці 1949 р. було бл. 350.

В міру того як робітники знаходили для себе приватні помешкання, потреба на гуртожитки зменшувалася і вони поступово ліквідувалися. До 1951 р. більшість була зліквідована, хоч деякі проіснували до середини 1950-х рр. або довше.