Колишні вояки Дивізії «Галичина» – бл. 8 500 українців, колишніх вояків Дивізії «Галичина» у складі німецьких збройних сил, яких після Другої світової війни перевезено до Сполученого Королівства. У травні 1945 р., коли війна в Європі закінчилася капітуляцією Німеччини, дивізія знаходилася в Австрії. Відступаючи на Захід, щоб не попасти в руки наступаючих частин Червоної армії, бл. 10 000 вояків дивізії здалися британській армії і були тимчасово інтерновані в районі м. Шпітталь.
Колишні вояки Дивізії «Галичина» в таборі військовополонених біля Локербі,
Шотландія. 1948 р.
Радянські командири твердили, що українці в дивізії були радянськими громадянами і вимагали їхньої репатріації до СРСР на підставі домовленостей Ялтинської конференції. Проте британський уряд вважав радянськими громадянами, що підлягали репатріації на підставі даної угоди, лише тих осіб, що мали такий статус до 1 вересня 1939 р., не визнаючи наступних територіальних змін у Східній Європі. Переважна більшість вояків дивізії «Галичина», як громадяни довоєнної Польщі, не підпадали під дію ялтинських положень. Лише незначній частині – вихідцям із довоєнного СРСР – справді загрожувала репатріація, однак британський уряд так і не наважився вжити стосовно них силу.
У травні і на початку червня 1945 р., британці перевезли дивізію до Італії і поселили її в таборі біля м. Белларії на східному побережжі країни. Внаслідок агітаційних заходів радянської репатріаційної комісії, бл. 1 000 дивізійників добровільно зголосилися на виїзд до СРСР. У жовтні 1945 р. дивізію перевезено до табору біля м. Ріміні неподалік Белларії.
Вже з кінця 1945 р. британський уряд шукав вирішення питання дальшої долі дивізії. Справа набрала актуальності після підписання 10 лютого 1947 р. в Парижі мирного договору між державами-переможницями та Італією, який мав набрати чинність 15 вересня того ж року. Британське Міністерство військових справ не хотіло, щоб дивізія залишилася в Італії після виведення британських військ, побоюючись, що Італія могла б піддатися тиску з боку СРСР щодо примусової репатріації українців. 1 квітня 1947 р. британський Кабінет міністрів прийняв рішення про перевезення дивізії до Сполученого Королівства. У таборах в Італії дивізійники мали статус «ворожих осіб, що здалися в полон» (surrendered enemy personnel), а при перевезенні до Сполученого Королівства їм надано статус військовополонених (prisoners of war).
Протягом травня і червня 1947 р. кораблями з Венеції перевезено 8 570 українців. Крім власне дивізійників, між ними було 17 жінок-медсестер, кілька священиків, та мала група цивільних осіб, споріднених з дивізійниками. Новоприбулих українців розміщено переважно в таборах військовополонених, головно в Середній і Східній Англії та в Південній Шотландії. Більшість залучено до роботи в сільському господарстві, де українці здобули репутацію добрих робітників.
Перевезення дивізійників до Сполученого Королівства не розглядалося британським урядом, як остаточне вирішення питання, а лише як вимушений і тимчасовий захід, і в уряді продовжувалися дискусії щодо їхньої дальшої долі. Міністерство внутрішніх справ зокрема шукало шляхів для того, щоб їх видалити з країни. Розглядалася можливість виїзду частини дивізійників до Канади, США або Аргентини, однак у той час це виявилося нереальним. У листопаді 1947 р. Міністерство сільського господарства почало розглядати можливість залучення дивізійників до контингенту Європейських Добровільних Робітників (ЄДР), яких міністерство спроваджувало з Німеччини та Австрії. Спочатку міністерство готувалося прийняти на роботу лише 4 700 осіб. Інших, включно з хворими та інвалідами, пропонувалося відіслати до британської окупаційної зони Німеччини, що викликало протести з боку Союзу Українців у Великій Британії (СУБ) та деяких британських допомогових установ. Вкінці, внаслідок збільшення потреби в робітниках, вирішено майже всіх дивізійників звільнити із статусу військовополонених і прийняти на роботу на умовах ЄДР, що сталося протягом серпня–жовтня 1948 р.
У другій половині грудня 1948 р. прийнято рішення про вивезення 30 грудня бл. 300 дивізійників до Німеччини. На заклик проводів СУБ та українських церков, 28 грудня відбувся загальний страйк українських ЄДР проти цього рішення. 30 грудня Міністерство внутрішніх справ заявило, що наступного дня будуть вивезені лише 45 осіб, які добровільно зголосилися на виїзд, головно з родинних причин, та 36 осіб, які, як полонені, «виказалися незадовільною поведінкою». Таким чином бл. 8 000 колишніх вояків Дивізії «Галичина» одержали право залишитися у Сполученому Королівстві на умовах ЄДР. З цього числа деякі згодом виїхали за океан.
Література
Будний, В.Б. (упор.), Ріміні 1945-1947. Перша українська дивізія Української національної армії в брітанському полоні в Італії. Збірник І, Нью Йорк: Братство колишніх вояків 1 УД УНА, 1979.
Верига, В., Під сонцем Італії. Вояки Дивізії "Галичина" - Першої УД УНА в Бритійському таборі полонених "5Ц" у Беллярії, Італія, червень-жовтень 1945, Торонто: Наукове Товариство ім. Шевченка, 1984.
Загачевський, Е., Белярія – Ріміні – Англія: репортаж-спогади, Чікаґо-Мюнхен: Вид-во Братства колишніх вояків 1 УД УНА, 1968.
Ревуцький, В. (упор.), Ріміні 1945-1947. Перша Українська Дивізія Української Національної Армії у британському полоні в Італії. Збірник ІІ, Київ: Смолоскип, 2005.